Голова Асоціації велосипедистів Києва Богдан Лепявко, якого переобрали цього року, користується велосипедом як транспортом для добирання на роботу чи у справах. А у вільний від них час їздить бревети – велозаїзди на довгу дистанцію. Що це, як це і навіщо – у його блозі про враження від останнього бревету на 600 км.
Ну що, проїхав таки 600. Було важко – і морально, і фізично. Але напишу не про це. А про одну з особливостей їзди на велосипеді. Ти без особливої на те згоди стаєш свідком (або й учасником) багатьох коротких сценок і картинок, що трапляються навколо, з людьми, яких ніколи більше не побачиш. Коли їдеш два дні майже без перепочинку, таких епізодів набирається вдосталь.
- Фастів. На світлофорі під’їжджає велосипедист на шосейнику зі словами: “Привіт! Давай дружити!”. Звісно, на таке важко відповісти відмовою. Запитав, чи я з Фастова, запропонував разом десь поїхати покататись. Але ні, я їду бревет. Звідки-куди? Зараз з Макарова, далі на Білу Церкву, Звенигородку, Черкаси. “це 300?” – “ні, це 600”. “Я передумав з тобою дружити” – і зникає за рогом разом з появою зеленого світла. Щось не склалась дружба.
- Весілля. В одному з сіл мене пропустив (і сигналив, підбадьорюючи криками) великий і красивий білий джип у весільних стрічках. З причепом. У таких зазвичай возять кавуни або гній на дачу. Але цей був вимитий і блискучий. І у ньому сиділи люди. Багато, людей 10, мо й більше. І стіл (принаймні те, що зазвичай знаходиться на столі під час весілля) там також був. Такий собі паті-бус по-наддніпрянськи 🙂
- Комбайн. Стояв на виїзді з поля на вузьку дорогу, пропустив мене (ще й думка промайнула – тільки б не в мою сторону!) і одразу ж повернув за мною. Я від нього досить таки відірвався, але потім почався стрімкий підйом, і він почав мене наздоганяти, погрозливо ревучи. Нагадувало якийсь епізод з книжки Стівена Кінга (у нього якраз є оповідання про вантажівки, які вирішили захопити світ і вбити всіх людей) – штиль, на кілометри вперед пуста дорога, я вкручую щосили, а позаду страхітлива потвора, що займає ВСЮ дорогу. Як він мене збирався обігнати – неясно, може таки дійсно хотів зжерти. Перед вершиною пагорба між нами лишалось всього метрів 20. Далі почався спуск, я відпустив гальма і ревун лишився далеко позаду. Але дорога довга, ще не раз на поворотах вітер доносив до мене здаля його рев, і ноги якось автоматично починали працювати швидше.
- Істерика. Переді мною раптово зупиняється автомобіль, з пасажирського місця вискакує дівчина і починає бути руками по даху і капоту, голосно кричати (доволі інтелігентною і літературною лайкою) і плакати. Чоловік за кермом понуро сидить всередині. Що могло трапитись – фантазія була зайнята на деякий час. Гадаю, це могло б народити сюжет для епізоду якогось латиноамериканського серіалу.
- Спека. Було ЖАРКО. Навіть страшно було витирати піт з шиї, бо неясно було, чи то ще піт, чи вже мозок через вуха витікає. Радієш навіть фурам, що проїжджають повз – від них хоча б легенький вітерець. І як наслідок марево – вода на дорозі, дерева на незрозумілій відстані, до яких ніколи не можеш доїхати (хоча воно ж ось вже тут зовсім поряд), сама дорога веде чи то вверх, чи то вниз – лише по комфортній передачі можна зрозуміти. І думки, що в таких умовах обертаються в голові з поважною швидкістю руху льодовиків, яких так там не вистачало. Ну і пісенька “Старенький трамвай” – в Антарктиду таки дійсно дуже хотілось.
Все й не перерахувати. А ще моє улюблене – географічні назви. Мій фаворит цього заїзду – санаторій “Мошногір’я” на Черкащині 🙂
Дякую Денису Симковському, Олександру Сергієнку за чудову організацію всіх заходів (200, 300, 400, 600 км). Волонтерці та велотренерці Асоціації велосипедистів Києва Анні Храбан і решті волонтерів, кого не знаю – за допомогу і підтримку: старт-фініш і всі КП на всіх дистанціях були дуже душевні і продумані. Члену АВК Миколі Вогнику за пораду резини Dutch Perfect – жодного проколу за всю серію, включаючи тренування! Власнику веломайстерні Veloprostir і члену Асоціації велосипедистів Києва Сергію Смірнову за регулярне ТО, велосипед проїхав все, що мав проїхати, без жодної серйозної проблеми.
Ну і головне, що у мене часто запитують люди: для чого я це роблю? Як каже член Ради АВК Євген Гончаренко, just because I can 🙂
Текст і фото – Facebook / Bogdan Lepiavko
Хочете бачити Київ велосипедним? Приєднуйтеся до Асоціації велосипедистів Києва. Що більше нас буде, то швидше ми будемо жити в комфортному місті!